певно так все і починається. ти прокидаєшся о сьомій від страшенного холоду, під ватяною ковдрою, і це в травні, коли опалення вже відключили, дивишся у вікно з висоти одинадцятого поверху і не бачиш кольорів, лише відтінки сірого. небо сіре, будинок сірий, дерева та трава, у суміші з асфальтом, теж сірі... і все говорить про те, що на світло сонця можна не розраховувати, принаймні сьгодні. підходиш до дзеркала і бачиш в ньому, що за ніч, від гєрєсу, нижню губу рознесло на пів-обличчя і попереду поїздка на ненависну дачу. коротше, починається усвідомлення того, що саме тут і саме зараз настала повна дупа і з цим нічого не можна зробити і нічого не можна виправити, намагаєшся, за звичкою, знати якийсь позитив, на кшталт: зараз поїду на дачу, була там лише раз, може не все там погано, і можливо навіть сонце вийде, мож радіоприймач зловить нормальну хвилю.. і думаєш по це і підіймаєься настрій, і начхать на гєрпєс... і все таке інше.. ... а коли приїжджаєш надачу, дивишся навколо, розумієш, що все дійсно погано, що то не лише так здавалося і то не були випадкові шифри, ще й місячні починаються... то все... тре ховатися десь чекати білої смуги...
